Дванадцять містерів

(за мотивами відомої казки)

В одному великому місті, в елітній квартирі жила собі лиха пані з дочкою й пасербицею. Дочку пані любила, а ось пасербиця нічим не могла догодити мачусі. Дочка вільної хвилини не мала: до другої години дня валялася в ліжку, потім ішла на фітнес, потім до SPA-салону, а потім до шостої ранку в нічних клубах відривалася. А у пасербиці ж справи були простішими, домашніми — то суші на обід приготуй, то е-декларацію склади, то серіал подивись і близько за текстом перекажи…
У дочки купа кавалерів, а у пасербиці — жодного, навіть найупослідженого. Пасербиця була гордою (якою і має бути справжня міс) — найупосліджених відразу відкидала, чекаючи на справжнього джентльмена (тобто містера). А от мачушина дочка жодного не відкидала.
І от якось лиха пані послала пасербицю долари за вигідним курсом поміняти. А снігу на ту пору надворі намело — видимо-невидимо. Тобто для простих людей «видимо», а для чиновників з мерії «невидимо».
І ось іде дівчина в своєму благенькому пальтечку із секонд-хенду поміж кучугур, і холодно їй, і сумно. А сумно тому, що вона ось у справі йде, а всі інші дівчата просто так з хлопцями собі гуляють.
Та раптом — вогник! Яскравий такий, наче телеканал підпалили. Рушила вона на світло цього вогника і вийшла на галявину у парку. А там величезне багаття палає, вином та шашликами пахне. І біля того багаття чоловіки сидять — Новий рік та Різдво святкують. Як почали ото в кінці грудня святкувати, так до середини січня й не впоралися — одразу видно, що джентльмени.
Різні чоловіки сидять — високі та низькі, міцні та хирляві, молоді та не дуже. Але старих точно не було! Полічила дівчина чоловіків — аж дванадцять осіб виявилося.
Побачили чоловіки, що дівчина зажурена, і мовить статечний чоловік з черевцем, подібний до начальника:
— Через що ти так, красуне, зажурилася? Може, ми тобі чимось зарадимо?
«Красуне!» — зауважила потай дівчина і дуже зраділа. Так зраділа, що одразу ж відповіла, нічого не приховуючи:
— Зарадите! Кавалера б мені доброго. Ні, не просто кавалера, а зразу ж законного чоловіка. Щоб не просто потішитися, а в загс. І щоб чоловік був справжній джентльмен, містер тобто. Щоб забрав він мене з дому мачухи клятої!
— Жодних проблем! — відповів чоловік, схожий на начальника. — Ось він, містер, перед тобою сидить.
— Справді? — зраділа дівчина. — А хто конкретно?
— Та усі ми конкретно!
— Що це означає — «всі»?! Що це ви мені таке непристойне пропонуєте?! Я гадала, ви люди добрі.
— Та не хвилюйся, голубонько, — заспокоїв її чоловік, схожий на начальника. — Нічого непристойного у моїй пропозиції немає. Щодо інтиму ти житимеш лише з одним із нас. З тим, в кого це найкраще виходить. Знайомся, це Армен.
— Армен, — привітався міцної статури, чорноволосий, невеличкого зросту джентльмен з орлиним носом і поцілував дівчині руку. Потім поцілував у щічку, потім у шийку…
— Не захоплюйся! — зупинив Армена чоловік-начальник і представив наступного: — Гроші у сім’ю зароблятиме Ізя.
— Ізя — це я, — скромно промовив худенький, рудий хлопчина в окулярах.
— Відомий продюсер, між іншим, — додав статечний чоловік з черевцем. — А це Коля й Петя, — проводив він далі презентацію. — Коля митиме посуд, а Петя прибиратиме.
— А один з цим усім не впорається? — поцікавилася дівчина.
— Ні, не впорається! Для чоловічого організму такі навантаження згубні. Продовжимо далі… А це Валерій. Він цілими днями лежатиме на дивані, питиме пиво, дивитиметься телевізор і нічого не робитиме.
— А нащо він мені такий здався?
— Ще й як «здався»! Без такого нормальна сім’я неможлива. А зараз зверни увагу — Валентин. На нього ти можеш кричати.
— Навіщо?
— Звідки я знаю, навіщо ви жінки на нас кричите?! Може, він зробив щось не так, або ж у вас критичні дні, чи просто настрій поганий. Але, як доводить практика, кричать навіть на найдосконаліших. От для цього й знадобиться Валик.
— А може, логічніше кричати на Валеру?
— Ні, на нього кричати немає сенсу, тому що йому на все начхати. А от Валентин переживатиме.
— Зрозуміло, — сказала дівчина. — А цей красунчик для чого?
— А. Антоша… Антоша для того, щоб подругам показувати і хвалитися. Проте рота йому краще не відкривати, щоб не зіпсувати враження.
— А для душі у вас хтось є?
— А як же! Троє! Сергій — чудовий оповідач, локшину тобі на вуха вішатиме. Володимир уміє слухати.
— А третій?
— А третій — Юра. Він тут центровий. Він РОЗУМІЄ.
— Ну, добре, — зітхнула дівчина-красуня. — Ви всіх представили, крім отого здорованя. І що здоровань робитиме? Рояля на 14-й поверх тягатиме?
— Це Василь, наша гордість. У нього одна з найважливіших функцій. Він тебе битиме.
— Що?!
— Не переймайся: не сильно й не часто.
— Але ж за що мене бити?!
— Знайдеться за що. Життя доводить, що коли раз у квартал місіс не побити, то вона містера перестає поважати і взагалі погано поводиться. Психологи стверджують, що вчасно отриманий ляпас поліпшує жіночий характер.
— Ну… можливо… А от ви особисто хто в сім’ї?
— Як хто? Я — головний! Я приймаю рішення. Яка ж сім’я без голови?!
— Останнє запитання, — промовила дівчина. — А чи не можна все ж таки, щоб був ОДИН чоловік. Але щоб він мав усі якості кожного з ваших друзів? І щоб гарний, і щоб допомагав, і заробляв, і щоб слухав і розумів, і щоб вчасно побив, і щоб секс — вчасно й невчасно… Словом, одного б мені! Справжнього містера для місіс! Ну будь ласочка!!!
— Послухайте-но, дівчино, — строго відповів головний. — Ми з вами живемо у реальному світі. А щоб знайти чоловіка, про якого ви щойно розповіли, — це вам у казку треба…